Автопортрет вчителя та особистості

Автопортрет вчителя та особистості

Я – вчитель. Хоча в дитинстві я не розсаджувала своїх іграшок та не вчила їх читати. В школі я була дуже активною, гарно вчилася, любила математику, але зовсім не намагалася командувати своїми однокласниками. Колись, ще в попередньому столітті, вступаючи до ОДУ імені І.І. Мечникова на механіко-математичний факультет, я обрала спеціальність «Прикладна математика», яка не пов’язувалась з роботою у школі. Та доля мала щодо мене зовсім інші плани.

         В 1993 році я прийшла працювати у школу й одразу зрозуміла: це моє місце. Це мій світ. Складний, може навіть здатися, що його створено з хаосу, ґвалту, безперервних рухів. Це світ зі своїми законами, які порушувати не можна. Адже оцінювати будуть упереджені і суб’єктивні судді – не адміністрація, ні колеги і навіть не батьки, а Діти. І судять Діти жорстко, а іноді і жорстоко, але одне вони відчувають безпомилково – любов, уміння почути і сприйняти їх. Сприйняти з їх проблемами, страхами, сподіваннями і мріями.

         Шкільне життя затягує своїми подіями, відкриттями, емоціями, вичавлює тебе як лимон, віднімаючи сили, і, водночас, дає друге дихання, надихаючи на нові звершення. І кожного разу коли, здавалося б, вже не залишається сил, настає перерва – довгоочікуване літо… Яка насолода: тиша, спокій, школа без учнів.

         Але дивовижно… Незабаром починаєш сумувати за школою, учнями, за цим шкільним броунівським рухом. Хочеться придумати щось цікаве, поділитися власним досвідом, розпитати Дітей, подивитися їм у вічі, зарядитися їх енергією.
           Я – вчитель.  Коли мене запитують, чи не втомилася ти, чому ти так хочеш працювати у школі, я не знаю, як відповісти. Щоб я не відповіла, хіба  зрозуміє мене та людина, що поставила подібні запитання? Їй не зрозуміти мене, адже вона не бачила таких щирих, відвертих та зацікавлених  дитячих очей, не чула в тиші працюючого класу переможного крику «Я зрозумів! Я знаю!»  А мені пощастило – я бачу і чую це кожного разу і саме тому я – вчитель.